В Україні нараховують до двох мільйонів внутрішньо переміщених осіб. Усі вони потребують допомоги від держави. Адже жодна людина не може, втративши абсолютно все – від роботи до дому та друзів, моментально стати на ноги. Про цю проблему розповідає експерт Центру “Ейдос” Ольга Будник у своєму блозі на  LB.ua. Авторка також стверджує, що коли внутрішньо переміщена особа стоїть на роздоріжжі, не розуміючи як далі діяти, саме держава має підказати їй шлях та допомогти рухатися ним.

donbas_mityng_4cf77

Державна політика може бути побудована за принципом людиноцентричності або ж в центрі може стояти сам державний апарат. В першому випадку основні політичні рішення приймаються з метою задоволення потреб Людини, громадянина, а в другому – з метою накопичення владного ресурсу. Основною проблемою, яка в черговий раз оголила істинну сутність державної політики в Україні, стала правова зарегульованість, що суттєво загальмувало процес соціальної реінтеграції внутрішньо переміщених осіб. Більшість із внутрішньо переміщених осіб і досі мають проблеми із реєстрацією через велику кількість законодавчо неврегульованих моментів. Звісно, що дехто із них і сам не зацікавлений у отриманні допомоги, бо має страх переслідування після можливого повернення додому. Невелика кількість переселенців не звертається за допомогою через те, що цілком інтегрувалася без участі держави. Фактично, наявність статусу ВПО, у ситуації, коли подальша доля територій попереднього проживання не вирішена, дає людям відчуття певної соціальної захищеності.

Під час моніторингу, який провели експерти Центру “Ейдос”, було виявлено розбіжність між кількістю фактично зареєстрованих ВПО і оцінкою представниками органів влади кількості тих, хто реально проживає в області. Так, у областях віддалених від зони АТО, переселенців проживає більше, ніж зареєстровано. І навпаки, у областях, які межують із зоною АТО, за рахунок фіктивних реєстрацій, знаходиться на порядок менше переселенців, ніж зареєстровано. Тож нинішня система реєстрації не дозволяє прослідкувати за реальною кількістю переселенців та оцінити скільки з них потребують допомоги від держави.

1414944501-1322

Окрім проблем реєстрації існує також масштабна проблема із реалізацією права на житло. Головна перешкода – неможливість для переселенців вирішити це питання у спосіб, прописаний у законі.

За законом ці питання можуть вирішувати органи місцевої влади, якщо вони мають відповідний фонд житла. У всіх областях констатується відсутність (недостатність) такого фонду у комунальній власності. Навіть за умови існування на балансі місцевих органів влади житла, яке могло б бути передано переселенцям у користування, виявляється, що воно залишається незатребуваним через специфіку розташування і особливості самої категорії переселених (неготовність жити у сільській місцевості, відсутність роботи за фахом тощо). Проблемою є також включення до баз резервного житла приміщень, які фактично для житла не пристосовані.

Постанова КМУ від 01.10.2014 № 505 “Про надання щомісячної адресної допомоги внутрішньо переміщеним особам для покриття витрат на проживання, в тому числі на оплату житлово-комунальних послуг” перекладає відповідальність за розміщення ВПО на самих ВПО. На сьогодні переважна кількість переселених у всіх регіонах орендує житло.

___1_12

Також існують питання щодо реалізації права на працевлаштування. Важливим технологічним моментом у покращенні ситуації є розвиток комунікацій між службами на рівні регіону. Наразі більшість з тих ВПО хто працює, знаходили роботу самотужки, по об’явам в Інтернеті або через знайомих, а не через Центр зайнятості. Показово, але успішні варіанти адаптації довелося спостерігати у випадках якраз не надмірної/достатньої зовнішньої допомоги, а саме малої зовнішньої допомоги або відсутності такої взагалі.

Однак не обійшлося і без “перемоги”. Це стосується права на матеріальне забезпечення переселенців. Реальне матеріальне забезпечення ВПО є різним, але більшість з опитаних, за їх твердженнями, існують лише завдячуючи фінансовій допомозі держави: соціальних виплат, різноманітних пільг, гуманітарної допомоги. Люди, маючи статки вище середнього, часто «проїдають» запаси, намагаючись усіма силами зберегти колишній рівень життя. Цих грошей часто вистачає на невелику оренду, комунальні і харчування. Через складнощі з працевлаштуванням низка ВПО вдаються до хитрощів, оформлюючи допомогу і в Україні, і на її окупованих територіях. Наприклад, через фіктивне розлучення забирають до себе людей літнього віку з буферних, «сірих» зон, часто мігрують між двома територіями, заробляють на спекуляції, ввозять товари на окуповані території тощо. Тобто шукають альтернативні офіційному працевлаштуванню варіанти отримання коштів.

Регіональні органи влади бачать свою головну функцію переважно у розподіленні та контролі державних фінансових надходжень і формуванні списків під запит різних донорів щодо допомоги конкретним групам ВПО. Додаткові фінансові внески на регіональному рівні мають точковий характер (оплата комунальних послуг у модульних містечках; допомога сім’ям з дітьми для придбання шкільного приладдя). Інколи передбачається підключення ВПО до вже існуючих в регіонах програм, які фінансуються з місцевих бюджетів.

В тій ситуації, коли внутрішньо переміщених осіб з кожним днем стає все більше, а їхні проблеми все глибшими, то вирішенню питання не тактично, а стратегічно може посприяти лише зміна центральних орієнтирів державної політики. Україна має стати тією державою, в центрі якої стоїть Людина, а не державний апарат.

Нагадаємо, що раніше Центр “Ейдос” запустив соціальну рекламу у 6 областях України. У соцрекламі також ішлося про найбільш поширені проблеми переселенців та заклик не ігнорувати ці проблеми.

Ольга Будник, виконавчий директор Центру “Ейдос”
Share On Facebook
Share On Twitter
Показати кнопки
Сховати кнопки