Про освіту з Оксаною Матіяш

Apple Podcasts
Google Podcasts
Spotify
YouTube Playlist

В сьогоднішньому епізоді ми поговоримо з Оксаною Матіяш, випускницею Оксфордського університету, виконавчою директоркою ГО “Навчай для України”, а також членом Ради Фонду Президента України з підтримки освіти, науки та спорту.  Ведучі – Ольга Будник та Віктор Артеменко.

ОБ: Оксано, привіт! Ти навчалась в Оксфорді, навчалася в Україні – яка сорочка тобі була ближче до тіла? Яка освіта тобі більше подобалась? Чи можна їх порівнювати взагалі?

ОМ: Я взагалі люблю носити сорочки, різні сорочки. 6 років я навчалася в Україні. Це був університет моєї мрії і я думаю, якби відстрочити цей час назад, я думаю, я всерівно б вступила на той самий факультет і той самий університет. Але у мене завжди був такий світогляд, чому б не спробувати щось інше? Чому б не спробувати і не вступити в найкращий університет у світі – в Оксфорд? 

Коли ти навчаєшся в Україні, ти багато чуєш про те, що українська освіта не конкурентоспроможна, чи вона не дає тобі потрібних знань і навичок. Коли я приїхала в Британію, під час навчання там я зрозуміла, що багато тих речей, які я отримала в українському університеті, були для мене сильною основою. Я закінчила міжнародне право.

Звісно, стиль і формат навчання все-таки відрізнявся. Основна відмінність між освітою в Британії і освітою в Україні – це діалог. У мене більше було можливості висловлювати свою думку під час навчання в Британії. Від тебе очікувалось, що ти будеш піддавати щось сумніву, тоді як в українській лекційні аудиторії мені цього бракувало.

ОБ: А що тебе спонукало повернутися? Насправді дуже часто так буває, що люди спеціально вступають в якийсь іноземний університет, щоб далі продовжити своє життя вже закордоном, тому що їм чогось бракує. Але так чи інакше, ти тут, в Україні. Чому?

ОМ: Я вступила в Оксфорд не з першого разу, робила це кілька років до того, але мені не вдавалося. Потім я взяла паузу на 3 роки, продовжила працювати і вступила знову. Моєю основною мотивацією було не виїхати з країни, а отримати знання. Це була магістратура публічної політики. Оскільки я хотіла продовжувати працювати в публічній сфері. Мені здається, що публічна сфера – це той сектор, де одним рішенням можна вплинути на велику кількість людей водночас. Але це рішення має бути виваженим, добре пропрацьованим, мають бути об’єктивні дані. І саме це я поїхала вивчати. 

Я отримала стипендію, яка насправді не мала ніяких зобов’язань повертатися в країну. Я могла б продовжити там працювати і насправді таким був мій попередній план. Я вважаю, що в цьому немає нічого такого страшного, якщо ти після магістратури чи навчання за кордоном отримуєш ще міжнародний професійний досвід, але буде класно, якщо ти повернешся в країну. 

Десь можна почути, що я мала працювати на Королеву Великобританії. Тоді ця інституція називалась “Служба трибуналів і судів Її Величності”. Зараз, я думаю, це буде “Його Величності”. Але мені прийшов мейл – лист-розсилка, що Teach for Ukraine (“Навчай для України”) шукає нову CEO. Я пам’ятаю, що це були найважчі 48 годин в моєму житті для прийняття рішення: залишитися в Лондоні і працювати там, чи поїхати додому, в Україну і спробувати відродити організацію з класною місією, але посередині локдауну, з дуже малою кількістю коштів на рахунку, з командою ще з двох людей. 

Освіта – це те, що трансформувало моє життя і допомогло мені опинитися там, де я є.

І, напевно, це було основним моїм фактором повернутися в країну. А також імпакт (ред. вплив). Який імпакт ти можеш зробити в країні, яка вже розвинена, де проблеми є, але вони не такі глибокі і цікаві? Чи повернутися в Україну, додому, і спробувати зробити свій внесок в позитивний розвиток твоєї країни, як молода людина. А не повертатися в країну, можливо, через 20-30 років, коли вже ти не матимеш стільки енергії і сил. Тому ми сьогодні тут.

Про доступ до освіти 

ВА: Я маю до тебе питання про освіту як про сферу. Якою ти бачиш мету освіти? 

ОМ: Якщо коротко, освіта – це про всебічний розвиток людини. Англійською це слово “holistic” (холістичний) – всебічний, комплексний, систематичний, широкий, глибокий. Не можна сказати, що освіта – це про щось формальне: про диплом, завершення школи. Це справді про те, що ти отримуєш в процесі своєї освітньої подорожі – навички, знання, можливість розвитку, можливість реалізувати свій потенціал і зробити щось корисне суспільству, країні. 

Чому в Україні, в Конституції, як і в багатьох країнах написано про те, що доступ до освіти є рівним, безкоштовним і т.д.? Дуже часто нерівний доступ до освіти чи неякісна освіта є причиною того, чому люди не мають змоги реалізувати свій економічний і особистісний потенціал.

Дуже часто освіта є тим чинником, який впливає на життя, на долю людини, суспільства, громади, міста, країни і світу в цілому.

ВА: Чи змінилася роль або мета освіти протягом останніх років? Можливо, щось загострилося чи, навпаки, відійшло в минуле?

ОМ: Із глобалізацією освіта стала дуже доступною. Люди щоденно стикаються з вибором: скільки курсів  безкоштовних топових університетів! Це велика відмінність між ситуацією сьогодні і тим, що було 50 років назад. Більше людей почали говорити про необхідність змін в освіті, навичок, предметів, які потрібно вивчати, і що повинна освіта давати в цілому. Освіта – це та сфера, яка постійно розвивається, але водночас це сфера, де зміни відбуваються не так швидко, як би нам, сучасним людям, хотілося.

Програма “Навчай для України” та її вплив на учасників

ОБ: Щодо організації “Навчай для України”: кого ви, власне, навчаєте? Вчителів, дітей, викладачів? Розкажи, будь ласка, що це означає для тебе і чим займається організація.

ОМ: “Навчай для України” – це частина глобального бренду “Teach for all” або “Навчай для всіх”. Це глобальна мережа організацій, яка зараз присутня в 61 країні. Спільна мета – це розширення освітніх можливостей для дітей, в яких доступу до них набагато менше. Кожна країна працює із власним контекстом. В Україні – це контекст освітньої нерівності. Ми в “Навчай для України” залучаємо найкращих українських випускників і молодих спеціалістів до вчителювання мінімум на два роки в громадах.

ОБ: Тобто людина, яка закінчила технічний факультет, зібралась працювати інженером, і тут ви їй кажете: “Іди до нас! Давай будеш навчати для України”. Правильно?

ОМ: Ми розуміємо те, що зараз в Україні талановита молодь майже не обирає професію вчителя. Випускники шкіл з найнижчими балами ЗНО йдуть в педагогічні університети, вони невмотивовані ставати вчителями, а хочуть швидше отримати диплом. Ми говоримо про розвиток країни, про розвиток людського потенціалу, який є основним стратегічним інструментом добробуту і благополуччя країни, але в той же час розуміємо, що через кілька років криза вчителів в Україні буде настільки великою, то я за це справді переживаю. 

Тому “Навчай для України” саме фокусується на тому, аби залучати найкращу українську молодь, людей, які готові і хочуть брати на себе зміни в країні і робити їх через освіту, локально, на місцях, там, де ці зміни потрібні найбільше. 

В Україні освітня нерівність має конкретну цифру. Майже одна третя українських учнів навчалися і проживали у сільській місцевості – 1,2 млн, це як населення Естонії. Авторитетне дослідження PISA (ред. PISA – Programme for International Student Assessment, Програма міжнародного оцінювання учнів) у 2018 році показало, що в середньому такі учні майже на 2,5 роки відстають від своїх ровесників в місті. Молодь їде з малих громад, сіл – це тенденція, яка завжди була в країні, не лише в Україні. Діти не бачать перед собою багато прикладів, рольових моделей, молоді, яка має класну освіту, є учасниками класних програм. Ми беремо таку молодь, яка приїжджає на 2 роки в громаду і працює там з дітьми, з колективами, і це дуже важливо, адже наші учасники і учасниці “Teach for Ukraine” мають змогу зрозуміти контекст, в якому живе дитина.

Освіта – це не лише школа, це середовище після школи, де ти проводиш свій час – в сім’ї, вдома, поза домом.

Тому нам, як програмі, дуже важливо розуміти ці контексти, середовище, в якому дитина розвивається.

ВА: Можливо, з досвіду проекту є приклади того, як впливають ці молоді вчителі не тільки на дітей, а й на інших вчителів, які живуть в тій громаді? 

ОМ: Перш за все, програма найбільше впливає на життя самого учасника чи учасниці. Наші учасники – це випускники УКУ, Могилянки, Шевченка, інших топових регіональних ВУЗів, які могли б працювати будь-де. Але вони просто переїжджають в громаду, в малий населений пункт, де часом нічого немає, де є тільки магазин і може не бути банкомату. За 2 роки людина трансформує своє життя дуже кардинально. Вона починає розуміти, що Україна, в якій ми з вами живемо – це нетипова Україна, а типова Україна зовсім інша. Тому це справді впливає на світогляд і на життєву траєкторію молодої людини. 

Як впливає на колективи вчителів – це дуже цікавий процес. Ми працюємо з тими школами-партнерами, з директорами, які налаштовані відкрито до того, що в колектив прийдуть молоді люди, які будуть мислити інакше. Але можливість мати цей діалог молодого покоління з більш досвідченим поколінням є дуже захоплюючою. 

Спочатку відбувається стик (clash) цих поколінь. Потім обидва покоління починають прислухатися один до одного, разом працювати. Вчителі-колеги починають вже не так погано ставитись до Тік-Току, використовуючи його в роботі. Дуже часто наші учасники допомагають колегам перейти на онлайн навчання. Наша ідея в тому, щоб наші учасники, які народилися вже з технологіями в руках, допомагали своїм колегам, учням, батькам учнів. Так відбувається поколіннєва взаємодія. 

Моя професійна мета – щоб цей дворічний досвід в “Teach for Ukraine” в резюме прирівнювався до досвіду Оксфорду чи Гарварду. Мої одногрупники на факультеті публічної політики були учасниками подібни програм: “Навчай для Америки”, “Навчай для Індії”, “Навчай для Австралії, “Навчай для Британії” у себе в країнах, а потім вони поїхали навчатися в Оксфорд. 

Коли ти йдеш на таку програму, як “Навчай для України”, у тебе є спільнота однодумців, людей, які об’єднані однією місією, бажанням творити ці зміни, у тебе є щомісячна стипендія. У тебе є ментор, який з тобою працює і підтримує тебе впродовж двох років. 

Ми хочемо, щоб ці молоді люди були носієм певних цінностей, щоб вони показували українським дітям в маленьких громадах, селах те, що ми не хочемо залишати нашу країну, ми хочемо її розбудовувати, і робити це через освіту. Мене це надихає кожен день.

Про глобальні зміни в системі освіти

ВА: Ти навчалась на публічній політиці. Це та оптика, якої вже важко позбутися, ти багато говориш про глобальні зміни, масштабні. В нас є система середньої освіти: понад 400 тисяч вчителів, 14000 шкіл. Чи ти думала, скільки часу потрібно для того, щоби привести школи і вчителів до такого, якого б тобі хотілося?

ОМ: Питання про те, якою я уявляю українську освіту, без відповіді ще досі. Коли я починала свою роботу з “Навчай для України”, у мене було досить упереджене ставлення про те, що треба все міняти, українські вчителі не такі, українські школи не такі. Зараз я приїду з Оксфорду…А потім, коли ти починаєш бачити школи, спілкуватися з вчителями, слухати їхні історії, то розумієш, що більшість українських вчителів – це неймовірні люди, тому що вони працюють у надзвичайно екстремальних умовах, і я кажу не лише про війну. Престиж професії вчителя в Україні зараз надзвичайно низький. Але більшість з них прийшли в цю професію, бо вони хотіли. Вони вважають це своїм покликанням і вбачають велику цінність, відповідальність. 

Мені здається, зараз українське суспільство не дуже цінує українських вчителів. Багато з них переживають про те, а хто буде наступним поколінням, і чи буде це наступне покоління. Вони хочуть навчати, передавати свої знання, але немає кому, на жаль. І це треба змінювати, але тільки “Teach for Ukraine” це точно не змінить. Цього недостатньо. 

Це глибока системна проблема не лише в Україні. “Навчай для Америки”, з якої розпочалося все у 1989 році, виникла у відповідь на національну кризу з педагогами в Америці, там також молодь не хотіла йти у вчительську професію. Насправді  є дуже багато відомих людей в Америці, і в політиці, і засновників великих шкіл, освітніх ініціатив, які розпочали свій професійний шлях з “Навчай для Америки”. І вже через 20 років після програми вони реально змінюють щось системно.

Будь-які освітні зміни – це довготривалі зміни,

а інвестиція в освіту – це довготривала інвестиція, ти не бачиш результату вже тут і зараз. 

Те, що зараз у зв’язку із повномасштабною війною багато українських сімей, жінок, дітей за кордоном, також дасть позитивний поштовх для українських батьків переосмислити і зрозуміти, що українська освіта все ж таки дає класні знання і навички саме через те, що в Україні є класні вчителі. Але, звісно, є багато простору для вдосконалення.

Про навчання в умовах воєнного стану

ОБ: Ваші вчителі на рівні з усіма зараз знаходяться в умовах підвищеної небезпеки, тому що ми не можемо сказати, що будь-який куточок України зараз є повністю безпечний. Вся країна зараз так чи інакше знаходиться в умовах воєнного стану. Чи ви в якийсь спосіб готуєте вчителів до нових умов? Як вони адаптуються? Як вони тепер себе почувають і чи від цього не зменшується їхня мотивація? 

ОМ: Українська освіта вже ніколи не буде такою, як раніше. І це не лише власне через фізичну небезпеку, але також є питання психологічної безпеки. Через два тижні після повномасштабного вторгнення ми всі повернулися до онлайн навчання. Але те навчання було вже зовсім іншим. Діти, які змогли долучатися до занять, задавали питання про війну: для чого нам навчатися, якщо в країні війна, якщо світ навколо руйнується. І перше, що ми зробили, це провели тренінги для наших вчителів про те, як працювати з травмою (trauma-sensitive approach).

Ми проводили опитування в рамках одного з наших проектів і зрозуміли, що більшість дітей перебувала під надзвичайним рівнем стресу. Це червоний сигнал, який говорив про те, що таким дітям неможливо давати знання чи просити їх розв’язувати задачі, вчити щось напам’ять, тому що їхній рівень психологічного комфорту був надзвичайно низький, навіть зруйнований. Нам було важливо зрозуміти, як працювати з такими реаліями. Спершу тобі треба мати інструменти і підходи, як таку дитину заспокоїти, як дітям повернути усвідомлення того, чому важливо продовжувати навчатися попри війну. Ми почали робити фокус на на психо-емоційну підтримку дітей. Просто бути поруч. У мессенджерах, на уроках. Не завжди говорити про знання, якщо для цього не був хороший момент. 

Ти розумієш, що програма програмою, але можна теоретично її пройти пізніше. Ми зробили такий проект, який називався “Освітній суп”. Він і зараз діє. Мета цього проекту – надати доступ до освіти дітям, школи яких не могли вийти на онлайн навчання. Я пам’ятаю, у нас був учень з Бахмута, і його мама прислала повідомлення, вибачаючись, що її син не може сьогодні долучитися, щоб ми його не відраховували, бо їх сьогодні бомблять. Мама переживає за освіту свого сина в такий критичний момент! І це твої пріоритети життєві розставляє на місця. 

Діти нам писали і дякували, що завдяки цим заняття вони отримали хоч трішки контроль над своїм життям. Освіта, уроки, навчання – це можливість дитині продовжувати бути дитиною, але також повернутися до своєї рутини. Нам всім потрібна рутина. Коли школа закрита, у тебе немає занять, у тебе немає розкладу, цілі. А для дітей це супер важливо.

Вони вчаться, бо хочуть вступити в університет, отримати професію, платити податки, підтримувати ЗСУ.

Такі речі змінюються в процесі, такі речі не змінюються за день.

ОБ: Тут дуже чітко  прослідковується формування української ідентичності громадянина, а не просто хорошого учня з математики, біології, чи літератури. У тому, про що ти зараз говориш є нитка того, що діти починають усвідомлювати себе громадянами цієї держави. Чи ваші вчителі мають цей додатковий компонент із виховання свідомого громадянства, української ідентичності? 

ОМ: Взагалі сама назва організації “Навчай для України”  вона вже під собою несе багато. Наша візія полягає у тому, щоб кожна дитина в Україні мала можливість реалізувати власний потенціал за допомогою якісної освіти, незважаючи на місце проживання. Але це в Україні, це про дітей в Україні. І в Освіта і її вплив на економіку країни

цілому ми це робимо для того, щоб розширити освітні можливості для дітей сьогодні, щоб вони, наші учасники, і ми могли робити системні зміни в країні завтра. Я буду вважати свою професійну місію завершеною, якщо хтось з “Навчай для України” стане міністром, чи міністеркою освіти, або заснує якусь велику мережу шкіл, чи стане директором, головою громади. Тому немає якогось виокремленого патріотичного компоненту, тому що він інтегрований у кожному підході “Навчай для України”, у нашій візії, місії і нашій щоденній роботі.

Про школу майбутнього

ОБ: Ми заходимо в площину майбутнього, тому що так чи інакше всі війни колись закінчуються. Наша війна закінчиться нашою перемогою і ми будемо мати можливість побудувати заново життя на тих територіях, які зруйновані або тимчасово окуповані. Уявімо собі, що ми маємо можливість збудувати ту школу, яку ми хочемо. Це не тільки питання стін. В тебе є картинка, як має виглядати ідеальна школа майбутнього в Україні? Що має бути всередині, щоб у нас справді виросло щасливе покоління, психологічно і фізично здорове, ще й інтелектуально розвинене?

ОМ: Мені хочеться, щоб українська освіта, будь-яка освіта давала дитині відчуття можливості реалізувати свій потенціал, незалежно від оцінок. Потенціал не має академічного визначення. Якщо дитина талановита, вона класно малює, розвивається, чому не заохотити і не підтримати цей талант, навіть якщо дитина не настільки академічно добре встигає на різних етапах. Мені дуже хочеться, щоб щоб дітей заохочували розвивати свої хобі, навички. І заохочували помилятися. Це ОК помилитись в предметі сьогодні, помилитися завтра, зробити неправильний вибір, але щоб за цей вибір тебе ніхто не засуджував, щоб за цей вибір тебе похвалили, що ти спробував/ла. Тому що завтра ти спробуєш знову і вже вийде краще. 

ОБ: Насправді дуже надихаюче! Цей підхід має бути однаковий як по відношенню до вчителя, та і по відношенню до учня. Зараз точаться дискусії, важливіші знання чи вміння їх застосувати. Де правильно знайти баланс між тим, щоб дати волю, простір, свободу і в той же час зберегти якість освіти і можливість здобувати знання?

ОМ: В українській системі освіти дуже часто можна почути, що українські вчителі не мають достатніх сучасних знань, не дають м’які навички, роботу з технологіями. Питання також, чи є достатньо часу в українських вчителів здобувати ці нові знання і навички. Наш учитель настільки перевантажений адміністративною роботою, то кладно зрозуміти, як вони мають знаходити час для освоєння нових навичок і пробувати їх на практиці. В деяких країнах у вчителя є асистент, який відповідає за цю адміністративну роботу. Або у вчителя є спеціальний час, день для того, аби він професійно розвивався. 

Тому питання в тому, як збалансувати систему, як виокремити головні пріоритети для змін. Ти можеш побачити двадцять проблем, але ж ти не підеш вирішувати їх всі водночас.Потрібно пріоритезувати і виокремити щось одне. Навіть особисто для мене професійно було б складно назвати проблему №1, яку б я зараз вирішувала в українській системі освіти. 

Як змінити цю систему, щоб вона стала сучасна, ефективна, щоб батьки, діти, вчителі були задоволені, – треба трошки більше діалогу. Мені сподобалось в Британії, коли там відбуваються таунхоли (ред. town hall – міські збори), коли приходять вчителі, батьки, діти. Вони можуть вийти до мікрофону і сказати свою думку стосовно чогось, наприклад: “Мені не подобається їжа в столовій” або “Я хочу більше математики”. Це можливість давти голос молодим людям і не боятися почути критику,

бо за критикою також ховається можливість змінитися, покращити і бути більш задоволеним своєю роботою.

ОБ: Особливо, якщо це принцип “критикуючи, пропонуй” і за цим ще можна згенерувати нові рішення, ідей – це може стимулювати до більш творчого підходу в освіті.

Освіта і її вплив на економіку країни

ОБ: Як система освіти впливає на економіку держави і чи взагалі є між цим кореляція. Ми знаємо, що є країни, у яких багато природних ресурсів, і їм, може, й не так сильно треба перейматися, наскільки освічені їхні люди. Або навпаки. Яка кореляція між розвинутою державою і рівнем освіти в ній?

ОМ: Я всерйоз задумалась про співвідношення між освітою та економікою в березні 2020 року, коли розпочався Сovid. У нас були індикатори, які ми заповнювали: країни, де закрилися школи, публічний транспорт. Ми це робили, щоб отримати об’єктивні дані, які потім використовувались для того, щоб спробувати визначити довгострокові наслідки ковіду для економіки і різних сфер життя. Тоді в Британії, зокрема, почали вираховувати, як вплине довгостроково на економічний добробут людей закриття шкіл. Для Америки в той час це були трильйони доларів і мене вразила ця цифра. В Україні, на жаль, ми не проводили ще такі дослідження. 

Освіта – це про людський капітал. Здавалося б, чим більше освічений людський капітал, тим більше має бути розвинена економіка. Цікаве спостереження полягає в тому, що Україна має один з найвищих показників по рівню освіченості населення, якщо ми беремо не нижче середньої освіти, в нас дуже багато людей завершило університети, мають кілька дипломів. Це статистично. Але немає прямого зв’язку між високим рівнем освіченості населення і високим рівнем розвитку економіки. Цікаве питання, чому так. Україна не мало витрачає на освіту, в контексті державних видатків, але так само не мало витрачає CША далеко не є першими за показниками ефективності в освіти в світі, а економічно – так. Ці приклади наводять на думку, що ж тоді справді є рушієм економіки. 

Ми знаємо, що в України є великий потік науковців, люди, які працюють в точних науках, дуже часто залишають країну і знаходять реалізацію за кордоном. Як робити так, щоб такі люди отримували ці можливості за кордоном, але поверталися і працювали над відкриттями в Україні, щоб Україна ставала колискою патентів, нових, важливих відкриттів? 

Мені здається, що дуже важливо розуміти, що для того аби залишатися економічно і конкурентоспроможною, українська система освіти має дивитися трошки більше у технологічному напрямку. В нас дуже багато шкіл ще залишаються матеріально-технічно незабезпеченими, в нас мало простору для дітей, лабораторій, де можна пробувати щось робити на рівні школи, і дуже мало дітей взагалі цим цікавиться. Треба такого більш експерементаторського заохочення, і щоб не існувало певної установки престижності певних професій в країні. Ми побачили, що є knowledge-based economy – економіка, яка базується на знаннях, і в набагато кращому становищі були ті люди, які володіли тими знаннями, knowledge workers.  

Освітній менеджмент і розвиток колективу

ВА: Ти згадувала багато про видатки, ефективність їхнього використання, технічну базу, про колектив вчителів, що їм треба вивільнити час для освіти. Мені це все об’єднується в освітній менеджмент. Управлінці для освіти специфічні, бо тут дуже треба вміти бачити далекі ефекти. Чи ти знаєш, які у нас є успішні практики? Де можна почитати, подивитись, навчитись? 

ОМ: Ми дуже часто бачимо, що директори в українських школах – це вчителі, а менеджер – це людина з певним набором якостей, і це ті якості, які будуть відрізнятись від якостей вчителя. Менеджер/ управлінець – це людина, яка відповідає за колектив, керування, але також це людина, яка відповідає за розвиток людей, з якими вона працює. Освітній менеджмент – це теж про розвиток твого вчительського колективу. 

Україні вже була програма, яку пілотували на базі Києво-Могилянської бізнес-школи, для освітніх управлінців. Це потрібно масштабувати і працювати з категорією людей, які з самого початку хочуть бути управлінцями. В дуже багатьох країнах директор має teacher’s qualification, але він не є водночас педагогом, який викладає 18 годин. Це людина, яка перш за все відповідає за налагодження ефективного процесу в себе в школі: взаємодія, розвиток, підвищення кваліфікації, можливість змінювати, проводити певні освітні політики та інтервенції. Це має теж заохочуватись, щоб українські освітні управлінці мали змогу певним чином експериментувати. 

Замість підсумку

ОБ: Уяви, що у тебе є можливість звернутися до всіх потенційних нових вчителів цієї країни, щоб ти їм сказала? 

ОМ: Перш за все, професія вчителя – це суперкреативна професія, яка справді дає тобі змогу розвиватися щодня, learning to learn – вчитися вчитися. Для України розбудова країни на освітньому фронті не менш важлива, ніж розбудова на інфраструктурному фронті. Коли війна закінчиться, Україні потрібна буде плеяда вчителів. І я сподіваюся, що молоді талановиті люди не будуть думати про професію вчителя, як про щось, що є соціально не прийнятним, чи з низьким престижем. Навпаки – це професія, яку країна дуже зараз потребує, і яка дасть змогу справді вплинути на покоління людей. Небагато робіт дозволяє людям вплинути позитивно на чиєсь життя впродовж своєї роботи. І от вчителі, особливо зараз, – це люди, які щодня, ризикуючи своїм життям, несучи величезний рівень відповідальності, продовжують надавати дітям освіту і підтримувати їх в екстремальних умовах. Це теж герої, як і медики і, звісно, наші військові. Україні потрібно буде дуже багато таких героїв і я сподіваюсь, що їх тільки більшатиме.

 

Проєкт реалізується Центром «Ейдос» за підтримки Представництва Фонду Конрада Аденауера в Україні.